Революція гідності і наші земляки

21 листопада 2014 року назавжди залишиться у серцях та у пам’яті українського народу. Сьогодні ми з гордістю називаємо цей день початком Революції гідності і неспроста, адже на арену правди і волелюбства вийшли найкращі.

У них були такі мирні професії - як вони могли з такими "ботанічними" навичками опинитися на лінії вогню? Як, мабуть, посміхався снайпер з цих незграб - ще б пак, йти в атаку з дерев'яними щитами та палицями - це ж так непрофесійно, хіба так вчинить професійний солдат? Хіба вояк буде рухатися по відкритій вулиці Інститутській? Фахові вбивці розстріляли їх граючись - стріляли одному в ногу, та вбивали тих, хто намагався витягнути пораненого. Навіщо вони йшли вперед? Навіщо? Адже Їм так багато було чого втрачати! Вони пішли на смерть, тому що бути солдатом, це не значить вміти тільки добре стріляти та знатися на тактиці. Бути солдатом - значить не відокремлювати свою особисту гідність від гідності за свою державу. Це значить поважати і любити не тільки те, що є в тобі та на тобі, але й все те, що навколо тебе. Твоя країна. Твоя колиска. Твоя відповідальність.

Мабуть, жоден українець не стояв осторонь подій Революції гідності. Можемо пишатися сьогодні і ми, адже і серед наших земляків є ті, хто був активним учасником подій на Майдані: Валентина Тихонівна Баньковська та її син Олександр Олександрович Баньковський. Вони не сиділи вдома, спостерігаючи за усім, що відбувалося в Україні,  перед телевізором. Вони за покликанням серця були  серед активістів Майдану.

На наше запрошення зустрітися вони відгукнулися з радістю. Валентина Тихонівна щиро сказала:  “Нарешті я знову у своїй рідній школі”.

Перегляд хронічки подій Революції гідності, сльози на очах і щира задушевна розмова...

Наші гості нічого не замовчували, але й не перебільшували. У кожній репліці вчувалися біль і водночас гордість за свій народ, за Батьківщину. З трепетом розповідали про своїх друзів, з якими уже не доведеться зустрітися ніколи.

Мабуть, найчерствіший душею і серцем, пройнявся духом патріотизму, який іскрився у очах Валентини Тихонівни та Олександра Олександровича.

Нам є ким пишатися, нам є на кого рівнятися.

І.Білоконь